На головну Карта сайту Лист нам
Головна
Рідне місто
Краєзнавство
 - Історія міста Бар
 - Видатні люди краю
 - Промислові підприємства
 - Освітні заклади
 - Пам’ятки історії та культури
 - Історія сіл
Бібліотека
Інтернет центр
Інформаційно-консультативний офіс
Інноваційні проекти
PR-офіс сучасних бібліотек Вінниччини
Наш Колектив
Новини
Бібліотечні блоги
Відеоматеріали
Відгуки
Контакти
Лист нам
Масовий захід до Дня Чорнобильської трагедії
Виставки майстринь клубу „Подільські оденьки” на Великодньому святі
Участь у Міжнародній конференції на базі Барського педколеджу
усi оголошення

Головна / Краєзнавство / Пам’ятки історії та культури

Пам’ятки історії та культури
Пам’ятки історії та культури
 
Культурна спадщина Барського району є невід’ємною частиною національного культурного надбання. У районі на державному обліку перебуває 132 пам’ятки, з них 10 – пам’ятки археології, 90 – пам’яток історії місцевого значення, 2 – монументального мистецтва, 30 – архітектури та містобудування (3 з них є пам’ятками національного значення – Кармелітський монастир, церква Успіння Пресвятої Богородиці та залишки фортеці). Всього на обліку відділу культури РДА перебуває 7 пам’ятників монументального мистецтва, 78 пам’яток архітектури, 10 – археології та 90 – історії. На території м.Бар знаходяться 10 пам’яток історії, 2 пам’ятки монументального мистецтва, 1 – археології та 14 – архітектури та містобудування (3 – національного значення).
На підставі моніторингу пам’яток встановлено, що частина об’єктів культурної спадщини потребує проведення протиаварійних та ремонтно-реставраційних робіт. Серед них – дві пам’ятки національного значення – Кармелітський монастир та Успенська церква. Капітальних та реставраційних робіт потребують також пам’ятки історії (пам’ятники воїнам-односельчанам, загиблим на фронтах Великої Вітчизняної війни, братські могили жертв фашизму), які знаходяться у сільських населених пунктах. Актуальним сьогодні є проведення відновлювальних ремонтно-реставраційних робіт пам’ятки історії – будинку Коцюбинського, який знаходиться в аварійному стані. Не менш значимим залишається питання спорудження у м.Бар пам’ятника жертвам голодоморів і політичних репресій.
 
Успенська церква
 
Церква Першої Пречистої (Успіння Богородиці, Свято-Успенський храм), ХVIII ст., вул. Св. Миколая, 10/22 / південна частина міста
Дата виникнення храму є спірною. У 1802 році в церковних відомостях згадується 1770 як рік закінчення будівництва, у 1817 році вказується нова дата його виникнення – 1760 рік, у 1828 році зазначається ще одна дата побудови – 1757 рік.
У храмі знаходилась чудотворнаи ікона „Барська” (ікона Богородиці), внесена до реєстру національних святинь України. Ікону Св. Миколая єпископа Мир Лікійського (за переказами її привезла фундаторка Бара Бона Сфорца з італійського міста Барі) у 1888 році київський купець Хряков за власний кошт оновив і одягнув у срібну ризу.
У 2006 році в храм було внесено мощі преподобного Іова, ігумена Почаївського, преподобного Алексія Карпаторуського, сповідника та преподобного Амфілохія Почаївського.
Існує версія, що до спорудження храму мав відношення архітектор київського магістрату, один з творців українського бароко Іван Григорович-Барський, батьки якого є вихідцями з Бара.
 
Костел Св. Анни
 
Костел Св. Анни, 1811 р., вул. Св. Миколая, 12 / південна частина міста
У 1550 році польська королева Бона Сфорца призначила матеріальне забезпечення Барському парафіяльному костелові, але сам храм з’явився в Барі під кінець ХVI ст. На той час споруда костелу була дерев’яною і розміщувалася значно південніше від нинішнього (приблизно в районі будівель відділу внутрішніх справ та колишньої фабрики побутових товарів). Костел було освячено в ім’я Св. Миколая, покровителя італійського міста Барі, в одноіменному соборі якого захоронена сама королева Бона.
Пожежі двічі вщерть знищували дерев’яні приміщення храму. У 1807 р. після подій Барської конфедерації та розподілу Польщі з ініціативи преора Барського домініканського монастиря отця Емерика Шатбея розпочалося будівництво мурованого костелу на новому місці.
У 1811 р. завершилося будівництво костелу. Наріжний камінь під нову добудову костелу в неоготичному стилі заклали 26 липня 1902 року, керував роботами Й. Томчук. У 1906 р. храм освятили на честь Св. Анни – покровительки Барської парафії. В 1995 р. здійснено капітальну реставрацію, в 1996 р. закінчено будівництво парафіяльного будинку, в 1999 р. почав діяти парафіяльний відділ благодійної організації „КАРІТАС СПЕС”.
Існує версія, що за зразок стилю побудови костелу Св. Анни взято костел міста Києва, побудований архітектором Городецьким.
Є припущення, що територія, на котрій розміщуються будівлі парафіяльного храму Св. Анни, була відвойована в церкви отців-василіянів, які в центрі міста почали розбудову православного храму Першої Пречистої (Успіння Богородиці) на гроші ватажка народних повстань, фастівського полковника Семена Палія для його зятя священника Матковського, що на той час проживав на хут.Паліївка (с.Мирне). Римо-католицька громада, не зумівши згорнути будівництво православного храму, який розбудовувався поряд, завдяки віднайденим на цьому місці старим похованням швейцарських і шотландських воїнів, зуміла довести, що ця територія належить саме римо-католицькій громаді.
 
Кармелітський монастир
 
Комплекс будівель Кармелітського монастиря: дзвіниця, 1908 р., другий корпус келій, 1797 р., церква з келіями, 1797 р., вул. Монастирська, 53-55 / південна частина міста  
Будівництво монастиря розпочали ченці римо-католицького ордену єзуїтів на поч. 18 ст. У зв’язку з відкликанням Папою Римським Климентієм ХIV чернечого ордену єзуїтів будівництво було припинене. Завершили будівництво приміщення монастиря та колегіуму, влаштувавши в ньому келії для монахів і головну церкву на честь Св. Покрови, ченці греко-католицького ордену василіян. У 1781 р. в недобудованому монастирі розпочав освітню роботу колегіум (на той час тут проживало 16 ченців). У 1787 р. Львівський уніатський єпископ освятив головну церкву. Після чергового благоустрою в приміщеннях монастиря розмістилася найбільша на той час школа, число її вихованців в окремі роки сягало 700 і більше осіб.
З 1837 року приміщення монастиря перейшло у відомство православного духовенства. За сприяння ігумена Нектарія в 1846 р. при монастирі відкрили Барське духовне училище, що проіснувало до 1860 року (далі було переведене до Кам’янець-Подільського). За рішенням Священного Синоду 1881 року Свято-Покровський монастир перейменували з чоловічого на жіночий. Обгрунтовувалося це тим, що в Подільській єпархії на той час діяло 9 чоловічих монастирів і лише два жіночих. На добровільні пожертви, зібрані черницями, монастир відремонтували, а в 1884 році Арсеніївську церкву монастиря перейменували на Миколаївську. У 1908 році біля входу в монастир розпочали будівництво цегляної дзвіниці. З невеликими перервами жіночий монастир проіснував до 1959 року. Понад 30 років у черничих келіях проживали межканці міста, яких через аварійність будівлі згодом переселили в інші приміщення. Занедбаний комплекс будівель монастиря 1992 року влада передала черницям римо-католицького згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок. У 1996 році було завершено реконструкцію церкви та келій центральної будівлі.
 
Греко-католицький храм
 
Монастир Святого Івана Хрестителя провінції отців-василіян, 1877 р., вул. Соборна, 22 / центральна частина міста
Будівля споруджена в 1616 році, перебудовувалася в 1902 та 2002 роках. В різні часи (до 80-х років ХХ ст.) у приміщеннях розміщувалися: єзуїтський колегіум, міське училище, громадські організації, загальноосвітня школа № 1, краєзнавчий музей, магазини. У 1833 році в місто Бар перевели 3-ті та 4-ті класи Приворотської духовної семінарії, що розмістилися в приміщеннях колишньої василіянської школи (на другому поверсі будівлі згодом була освячена Арсеніївська церква). В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. тут працювало Барське міське училище.
В 1994 р. у Барі офіційно зареєстрована релігійна громада Української греко-католицької церкви. З 01.02.1995 р. рішенням Виконавчого комітету Барської районної ради приміщення будинку та закріплену за ним прилеглу земельну ділянку було передано в приватну власність Барській УГКЦ. В 1996 р. греко-католицька громада міста передала будинок з прилеглою територією під розбудову монастиря з церквою у власність отцям-василіянам, Провінції найсвятішого Спасителя в Україні, після чого розпочалася реконструкція будинку. Освячення монастиря Св. Івана Хрестителя і храму Пресвятої Богородиці при ньому було здійснено у вересні 2003 р. єпископом із Бразилії.
На сьогодні на другому поверсі відбудовано 6 келій для різного призначення. У церкві знаходяться ікони, передані з Кафедрального собору Св. Юра у Львові. Центральними у храмі є ікони Різдва Пресвятої Богородиці, Св. Володимира і Св. Ольги, ікони святих мучеників Бориса і Гліба.
Будинок із куполом складається з трьох частин:
1 головна – приміщення церкви, 2 – монастир, 3 – парафіяльна.
Висота купола – 22 м, ширина – 7,2 м, висота стін – 8 м. Площа приміщення – 126 м2, святилища – 62 м2. Всередині будівлі збережено карниз давньої конструкції.
У приміщенні монастиря знаходяться три келії, кухня, котельня, вестибуль. В парафіяльній частині будівлі розбудовується захристя, канцелярія, катахизна зала, бібліотека, в мансардах другого поверху наявні гостинні кімнати для громадських потреб.
Після початку реставраційних робіт було досліджено, що матеріалом для фундаменту монастиря у свій час стали камінь та цегла із фортеці, що знаходиться за 500 метрів, котру активно розбирали на початку ХІХ ст.
Добудовано новий вхід до церкви з боку вулиці Соборної.
З 1875 по 1876 роки в початковій школі, яка працювала в даному приміщенні, навчався Михайло Коцюбинський, видатний український письменник.
До 1998 р. на центральній будівлі біля входу була встановлена меморіальна дошка із написом. На сьогодні дошка відсутня.
 
Будинок Коцюбинського
 
Будинок, в якому мешкала родина Коцюбинських, 1872-1876 рр., вул. Святого Миколая, 15 / південня частина міста, навпроти парафіяльного костелу Св. Анни
Побудований в 1863 році, приватна власність єврея-купця Іссідора Штока. Одноповерховий цегляний будинок площею 279 кв.м., 12 х 24 м, з підвалом. Фундамент з бутового каменю на вапняковому розчині.
Коцюбинський Михайло Михайлович – видатний український письменник і громадський діяч. Народився у Вінниці 17.09.1864 р. в сім’ї службовця. У 1872 р. з переходом батька на посаду поліцейського наглядача сім’я переїхала до Бару і поселилася в найкращому у місті півтораповерховому будинку, ганок якого виходив на ярмарковий майдан, зайнявши наверху 6 кімнат, кухню та коридор. На той час будівля належала поліцейській управі міста, тож тут була й канцелярія Михайла Матвійовича, батька майбутнього класика.
Барський період невеликий, але дуже важливий у житті письменника. Учився Михайлик спочатку вдома під наставництвом вчителя Я.І. Богачевського, а восени 1875 року вступив відразу до третього класу початкової школи міста. Останній клас Барської школи Коцюбинський закінчив у 1876 році, а далі вступив до Шаргородської бурси. Старовинна будівля колишньої школи, де навчався Коцюбинський, збереглася. Це будинок гарної архітектури в центрі міста, оздоблений банею, що являє собою сьогодні греко-католицький храм.
Після революції 1917 року всередині приміщення було зроблено незначні зміни під чотири окремі квартири (8 кімнат). Під час Великої Вітчизняної війни будинок значно постраждав. Гітлерівські війська перетворили приміщення садиби на склад солі, після чого він став малопридатним для подальшої експлуатації. У 1948 р. проведено капітальний ремонт будинку, а в 1964 р. тут відкрито музей М. Коцюбинського. Згодом саме через те, що в будинку зберігалася сіль, почала руйнуватися підлога, мокріти стіни, осипатися штукатурка. Музей було перенесено в інше місце. Після чергового ремонту в будинку розміщувалася міська бібліотека для дітей. Потім міська рада використовувала помешкання Коцюбинських як житло, а у 80-ті роки – як художню майстерню. На сьогодні будинок знаходиться в запущеному стані і реставрації не підлягає.
Сьогодні помешкання, що винаймала родина Коцюбинських – одноповерхова цегляна будівля з відкритою верандою, оштукатурена, дах залізний, шатровий двосхилий. Будівля складається з 7-ми кімнат загальною площею 279 м2 . На фасаді будинку в 1964 році була встановлена мармурова меморіальна дошка з написом. Після її зникнення в 1984 р. встановлено новий пам’ятний знак, який на початку 90-х теж зник. У 1994 р. на будівлі було встановлено нову мармурову дошку. Будинок знаходиться в аварійному стані і не підлягає проведенню ремонтно-реставраційних робіт.
В 1971 році будинок взято під охорону як пам’ятку місцевого значення. Актом обстеження міської ради технічного стану у 2007 р. будинок Коцюбинського визнано аварійно-небезпечним, капітальний ремонт якого недоцільний. Дах із хвилястих азбестоцементних листів по дерев’яним кроквам. Крокви і лати та покрівля аварійні, фізичний знос майже 100 %. Печі опалення зруйновані, заповнення віконних та дверних прорізів, а також внутрішнє оздоблення фактично відсутні. За підсумками оцінки фізичного зношення окремих конструкційних елементів загальне фізичне зношення будинку складає понад 80 %. Будинок настільки ветхий, що його недоцільно не тільки ремонтувати, а й не існує технічної можливості його реставрації. Доцільно повністю розібрати будинок та відновити як історичну пам’ятку через будівництво нового будинку за архітектурним виглядом розібраного.  
 
Залишки кам’яної фортеці
 
Пам’ятне місце битви загонів М. Кривоноса з польсько-шляхетськими військами, 1648 р., територія колишньої фортеці, вул. Буняковського, 7 / південно-західна частина міста
Національно-релігійне та соціальне невдоволення на Поділлі досягло своєї кульмінації влітку 1648 року після Жовтоводської та Корсунської битв військ Богдана Хмельницького. Пасивний опір переростає у відкрите повстання, визвольну війну та національну революцію під проводом Богдана Хмельницького. У цей час Бар стає найважливішим об’єктом, за який точилися запеклі бої між польсько-шляхетськими та українськими військами, тут знаходилася штаб-квартира великого коронного гетьмана Миколи Потоцького. На той час м.Бар – „ворота” до Східного Поділля – мало особливе стратегічне значення.
У липні 1648 року, коли становище й напруга в місті ускладнювалися з кожним днем, польський гарнізон, розквартирований у Барі, очолив син коронного гетьмана Андрій Потоцький. 24 липня 1648 р. полковник Максим Кривоніс з десятьма тисячами війська звернувся до жителів міста із закликом здобути волю. Всього в залозі міста було близько 3 тис. осіб, озброєння в 50 гармат, 5 000 мушкетів, 100 бочок пороху. В ніч на 30 липня після гарматного обстрілу завдяки активному сприянню православних міщан повстанці проникли в замок. Вранці 31 липня Барська фортеця була захопоена військами козацького полковника Кривоноса, в полон потрапило 14 тис. полонених, серед них чимало високих військових командирів, знаті, шляхти та сам молодий гетьман Андрій Потоцький. Взяття фортеці та міста Бара увійшли звитяжною сторінкою в історію періоду визвольної війни на Україні під проводом Богдана Хмельницького.
На сьогодні замок і фортеця не збереглися. Наявна часткова конфігурація ескарпів 4 башт, кілька фрагментів залишків стін. Від внутрішніх замкових будівель не збереглося нічого. У центрі скверу видніються лише рештки арсеналу. Пам’ятне місце займає паркову територію міста в 0,7 га (парк було розбито в кінці ХІХ ст.). Підземні ходи з метою безпеки в 60-х роках ХХ ст. було засипано землею.
 
Будівля реального училища
 
Комплекс споруд реального училища, 1904-1907 рр., у якому навчався Ю.К. Делімарський, 1913-1922 рр., вул. Пролетарська, 5/4 / центральна частина міста
Будівництво комплексу приміщень реального училища було розпочато в 1900 році міським головою Євгеном Зав’яловим за сприяння батька Олексія Зав’ялова, члена Подільського губернського правління. До 2007 року будівництво приміщень було майже завершено. Будова закладу обійшлася державі в 500 тис. карбованців. Перший випуск (11 юнаків) реальне училище здійснило в 1912 році.
У роки Великої Вітчизняної війни у будівлях розміщувалося спорядження для будівництва Летичівського укріпрайону, після звільнення міста віт гітлерівської окупації (26 березня 1944 р.) в приміщеннях працювали курси снайперів та механіків-водіїв танків, до початку 50-х років – кулеметна рота. З 1951 по 1956 роки у закладі навчалися дівчата-сироти, які здобували фах сільськогосподарського напрямку. У 1957 р. після капітального ремонту школа прийняла дітей-сиріт, на базі закладу відкрили школу-інтернат. З 1993 по 1995 рік школа працювала як гімназія, після реорганізації – ЗОШ І-ІІІ ст. № 4.
З 1913 по 1922 роки у школі навчався видатний український вчений-хімік Юрій Костянтинович Делімарський (1904-1990), засновник вітчизняної школи фізичної хімії і електрохімії іонних розплавів, доктор хімічних наук, професор, академік АН УРСР, автор понад 800 наукових робіт, серед яких 21 монографія, 83 наукових винаходи. На честь визначного випускника школи на центральній будівлі освітянського закладу в 2006 р. встановлено пам’ятну стелу з барельєфним портретом та меморіальним написом (кована мідь, автор М. Площанський).
Комплекс реального училища складається з 3-х двоповерхових цегляних будівель із напівпідвальними приміщеннями П-подібної форми. 2-й та 3-й корпуси мають розмір 62 м х 11 м х 9 м; 1-й (головний) – 65 м х 12 м х 9 м. Дах шатровий чотирисхилий, у 2007 р. перекритий оцинкованим залізом.
 
Садиба адмірала Чихачова
 
Садиба адмірала Чихачова (будинок, парк), 1905 р., с.Митки
 
В 1904-1905 роках в селі Митки на пагорбі в десятигектарному парку був збудований палац. Замок височів на галявині парку, в якому липами було висаджено ім’я доньки адмірала Чихачова – Софії. Будинок будувався за індивідуальним проектом архітектора Леонова в змішаному готичному і романському стилі. Будівля має 2 з половиною поверхи.
Насаджено багато привізних дерев і кущів. Саме для Соні було збудовано розкішний палац, щоб своєю красою принаджувати женихів, так як Софія не відрізнялась особливою вродою. Побувавши тут доволі короткий час, дівчина повернулась до Петербурга і більше ніколи не з’являлась у селі.
Палац адмірала Чихачова асиметричний. Південно-західний кут будинку закріплений триярусною баштою з оглядовим майданчиком. Стіни викладені з лицьової англійської цегли, архітектурні деталі – з тону. Сама архітектура палацу навіяна романтичним уявленням про середньовічні готичні замки Англії, що знайшло своє відображення у загальній живописності композиції і силуету будинку.
Будинок є повністю сформованим новим типом заміського багатого житла початку ХХ століття. Основна увага приділена раціональному плануванню та задоволенню підвищених потреб часу і загальній комфортності житла.
Дах споруди шатровий, чотирьохскатний, покриття з оцинкованої жесті. Розміри будинку такі: висота – 18, 5 м, довжина – 34 м. Площа помешкання – 245 м2. Реставраційні роботи проводились у 1992 році.
З 1940 року в маєтку (пам’ятнику архітектури) почала працювати Митківська школа (тепер загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів).
 
Будинок Словацького
 
Будинок, в якому бував Ю. Словацький (в 1825-1830 рр.), навчалися Герої Радянського Союзу П.У. Богатир (в 1921-1928 рр.), О.М. Щербаков (в 1934-1939 рр.), Н.В. Медвецький (в 1924-1931 рр), с.Верхівка
 
Розташовується на березі річки Лядова, садиба колишнього маєтку Михальських (пізніше Бібікових).
У 1825-1830 роках тут бував видатний польський поет, співець польського революційного романтизму Юліуш Словацький (04.09.1809 – 03.04.1849). У Верхівку до власників маєтку панів Михальських поет приїжджав у період студентських канікул. Написав ряд творів української тематики. В поемі „Беньовський” описав верхівський гай, названий Юлінками на честь дочки місцевого поміщика Юлії Михальської, в яку поет був закоханий. У поемі описані події 1768 року в Польщі та на Україні, краєвиди міста Бара та села на річці Лядова, штурм Барської фортеці. Мешканці та пейзажі сіл Верхівка, Лядова відображені в драмах „Срібний сон Соломеї”, „Ксьондз Марек”, „Голштинський”, незакінченій повісті „Король Лядови”.
У семирічній школі села навчалися три Герої Радянського Союзу:
Петро Устинович Богатир (1914-1959) – відзначився у Фінській війні в 1940 році;
Микола Васильович Медвецький (1917-1944) – учасник Великої Вітчизняної війни, загинув у Литві;
Олег Миколайович Щербаков (1925-1945) – відзначився в боях за звільнення Естонії, пропав безвісти.
На даний час у приміщенні колишнього маєтку (площа разом з садом 1,5 га) працює ЗОШ І-ІІІ ст. Будівля (розм. 25 х 15 х 5 м) має двосхилий шатровий дах, покритий шифером. Будинок складається з 2-х частин, цокольного та підвального приміщень, які виходять до річки Лядова. У 1987 р. на головному приміщенні школи встановлені дві мармурові меморіальні дошки з написами.
У кінці 90-х років права частина будинку через порушення правил безпеки під час ремонтних робіт згоріла, велись відновлювальні роботи.
 
 
Братські могили воїнів і жертв фашизму
 
Братська могила учасників громадянської війни 1918-1920 рр., могили радянських воїнів 1941 р., 1944 р. та партизан 1944 р., вул. Буняковського, 7 / південна частина території колишньої фортеці 
Тут знаходяться шість братських могил, в одній з яких (крайня зліва) поховані учасники громадянської війни 1917-1920 рр. Кількість похованих та прізвища усіх похованих не встановлено.
У п’яти братських могилах 1941-1945 рр. поховано 477 воїнів радянської армії, які загинули в бою за звільнення міста й навколишніх сіл від німецько-фашистських загарбників у період з 19 по 25 березня 1944 року, а також партизани зі з’єднання І.Я. Мельника, що були перепоховані в 1957 р. з братської могили, яка знаходилася на громадському кладовищі села Матейків. Усі прізвища похованих відомі. У листопаді 1952 р. з одиночної могили села Павлівка було здійснено перенесення останків рядової О.Т. Балаєвої. У 1957 р. з численних одиночних могил, що знаходилися на території міста та навколишніх селах (Адамівка, Антонівка, ст. Бар, Балки, Борщі, хут.Безщасний, Войнашівка, Гармаки, Гавришівка, Гайове, Глинянка, Іванівці, хут.Івановецький, Йосипівка, Мурафа, Мальчівці, Мартинівка, Окладне, Паліївка, Пляцина, Терешки, Барські Чемериси, Шершні) – в братські могили м.Бар було перепоховано останки ще 52 радянських воїнів.
У 1973 р. в узголов’ї шести братських могил у центрі поховань було встановлений пам’ятний знак – залізобетонну скульптуру воїна (висота – 3,5 м, автор – Л. Гром; Львівський художній фонд). Воїн схилив голову, простягнувши символічний меч над могилами полеглих. На двоступінчастому бетонному постаменті викарбувано меморіальний напис. Біля підніжжя скульптури воїна-визволителя розміщено 6 братських могил (5,2 м х 2,5 м). В узголов’ї кожної могили – похилі плити з сірого мармуру, на яких викарбовано меморіальні написи, позаду на бетонній стіні – прізвища 477 похованих воїнів. Братські поховання із шести могил об’єднано бетонним надмогильником (висота 1,2 м), який обкладено керамічною плиткою. Поховання займає територію 15 х 20 м. Комплекс братських могил із шести могил, пам’ятного знаку – скульптури воїна-визволителя упорядкований, двічі капітально ремонтувався й оновлювався (1973, 2008).
 
Братська могила польських вояків
 
Братська могила польських вояків, 1920 р., вул. М. Кривоноса, центр старого римо-католицького кладовища, північно-західна частина міста
Кількість похованих та прізвища загиблих польських вояків невідомі, час поховання – раннє літо 1920 року.
У травні 1920 року м.Бар захопили польські війська. Почалось активне відновлення влади польської шляхти й поміщиків, що призвело до масових заворушень, повстань серед селянство і робітників місцевих промислових підприємств. Тривалі сутички на території Бара призвели до значних жертв серед польських окупантів і місцевого населення. 24 серпня 1920 року в ході жорстоких боїв та великих втрат з обох боків місто було остаточно звільнено військами Червоної армії.
У 2003 році на братській могилі польських вояків за кошти польської громади міста було встановлено пам’ятний знак – бетонну стелу (3,8 м х 1,2 м). Могила обрамлена гранітним надмогильником (4 м х 8 м), облицьована могильними плитами. На стелі зліва наявний наскрізний пустотілий хрест, справа вгорі – герб Польщі. В центрі братської могили укріплено похилу дошку з чорного мармуру, на якій викорбувано меморіальний напис польською та українською мовами.
 
 
Братські могили жертв фашизму, 1941-1942 рр., вул. Островського / територія єврейського кладовища 
У двох братських могилах поховано 10 осіб. Усі прізвища, час поховання відомі. Загиблі примусово проживали в трьох гетто Барської управи, утворених на території міста в часи гітлерівської окупації і стали жертвами розстрілів, голоду або хвороб у 1942 р.
У братській могилі в східній частині кладовища поховано 7 осіб єврейської національності. У 2007 р. після реконструкції та оновлення три окремі поховання, що знаходилися поруч, було об’єднано бетонним закритим надмогильником в одну братську могилу, на якій укріпили 4 стели. На чоловому боці першої стели з чорного мармуру прямокутної форми викарбувані портрети загиблих, дати життя та меморіальний напис. Друга стела з чорного мармуру конічної форми розміщена на одноступінчатому постаменті має меморіальний напис мовою іврит і російською. Третя стела з сірого мармуру у формі зрізаного дерева з укріпленою мармуровою дошкою з меморіальним написом. Четверта стела з чорного мармуру прямокутної форми має меморіальний напис.
У центрі кладовища в другій братьскій могилі поховано три особи, що стали жертвами фашистського погрому 22 серпня 1942 року. У 1972 р. на похованні встановлено металевий двоступінчастий обеліск конусної форми. Поховання має закритий надмогильник та меморіальну дошку.
 
Пам’ятне місце на честь радянських воїнів, жителів Бара, загиблих у Великій Вітчизняній війні, 1941-1945 рр., площа Пам’яті / центральна частина міста
У 1983 році у місті було споруджено меморіал на честь загиблих у Великій Вітчизняній війні радянських воїнів-барчан, який займає територію в 0,7 га.
У центрі площі Пам’яті на багатоступінчастому постаменті встановлено обеліск у вигляді стилізованого багнета висотою 10 м, біля якого височіє залізобетонна скульптура воїна (вис. 4,5 м). Скульптура виготовлена в майстернях Львівського художнього фонду (скульптор Л. Гром). Біля підніжжя скульпткри – чаша вічного вогню, зліва і справа розміщено по шість постаментів із чорними похилими мармуровими плитами, на яких увіковічнені воїни-земляки, жителі міста. На першому та другому постаментах зліва та першому справа – меморіальні написи. На алеї, що веде з вулиці Соборної до обеліска та скульптури воїна, розташовано зліва 8 похилих постаментів, покритих чорними мармуровими плитами, справа – 9 постаментів. На плитах викарбувано прізвища 424 осіб жителів міста, загиблих на різних фронтах у Великій Вітчизняній війні.
 
Пам’ятник Врублевському
 
Бюст М.Є. Врублевського, 1985 р., вул. Пролетарська, 6, біля будинку міської ради / центральна частина міста
Микола Євтихійович Врублевський (16.02.1897 – 26.12.1918) – активний учасник боротьби за владу Рад на Україні. У листопаді 1917 р. обраний першим головою військревкому в місті Бар, із березня 1918 – секретар народної освіти в уряді Української робітничо-селянської республіки. Був у складі надзвичайного повноважного посольства ЦВК і Народного Секретаріату України в Москві. З квітня 1918 року – член бюро керівництва повстанською боротьбою в тилу австро-німецьких військ. З червня 1918 року член підпільного Київського губкому партії, з серпня за сумісництвом редактор газети „Київський комуніст”. Арештований 28 жовтня 1918 року гетьманським урядом. 26 грудня страчений за наказом уряду Директорії.
На прохання батька, який проживав тоді з сім’єю в м.Бар, тіло Врублевського було перевезено з Києва до Бару і захоронено на громадському кладовищі села Балки (передмістя). В 1989 році в Барі встановлено бронзовий бюст висотою 1,1 м на гранітному постаменті (2 м х 1,5 м х 1,5 м, автор О. Довженко) з меморіальним написом.
 
Пам’ятник Грушевському
 
Пам’ятник Грушевського М.С., 2001 р., майдан М.С. Грушевського, 1 / центральна частина міста
Михайло Сергійович Грушевський – автор близько двох тисяч праць з різних галузей наукових знань, ряду фундаментальних книг „Історія України-Руси”, „Історія української літератури”, наково-популярних розвідок, рецензій, публіцистики, магістерської дисертації „Барське староство. Історичні нариси (XV-XVIII ст.)”.
Михайло Грушевський був Президентом Української Народної Республіки. В умовах народно-демократичної революції в Україні (1917-1921 рр.) Центральна Рада під керівництвом М.С. Грушевського еволюціонувала від вимог національно-територіальної автономії до проголошення самостійної України, поступово прийнявши постулати державності: було створено українське військо, відновлено символи України, що існували з часів київського князя Володимира (золотий тризуб і жовто-блакитний прапор), запроваджено українську систему грошових і поштових знаків, організовано мережу української освіти – від початкової до вищої школи. Завдяки його державотворчим діям постали українська наука, освіта, література, преса, воскресла українська православна церква. Постать Михайла Грушевського як керівника УНР є однією з найвищих в історії українського народу. Поряд з особистостями Володимира Великого, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка він є найголовнішим фундатором сучасної України.
24 серпня 2001 року на майдані, що носить ім’я Михайла Грушевського, було встановлено пам’ятник-скульптуру, що являє собою фігуру Грушевського в повний зріст висотою 2 м на постаменті, без головного убору в довгому плащі, зі складеними на грудях руками. Під пахвою лівої руки – книга з написом „Барське староство”. Матеріал постаменту – бетон, облицьований керамічною плитою, матеріал фігури – кована мідь (автор М.В. Площанський). Постамент з написом „Михайло Грушевський” розміщено на бетонних плитах, викладених у площадку.
 
 
Пам’ятник Шевченку
 
Пам’ятник Шевченка Т.Г., 2010 р., вул.Соборна / центральна частина міста
Погруддя Тараса Шевченка постає в образі молодого, 35-річного поета. Автор пам'ятника – скульптор Микола Крижанівський – дещо змінив зовнішній вигляд Шевченка у камені в порівнянні з автопортретами Кобзаря, втіливши його збірний образ, оскільки неправдоподібним видається молодий Шевченко з пишними вусами і буйною шевелюрою, бо у молодості він вусів не носив, а відростив їх тоді, коли облисів. Постамент пам’ятника розміщений на червоній мармуровій плиті, що залишилася від пам’ятника Володимиру Леніну, що стояв раніше на цьому місці.
 
Пам’ятний знак жертвам голодомору
 
Пам’ятний знак жертвам голодомору та політичних репресій, вул.Соборна, 12 / ценр міста
Точну кількість померлих від голоду в Барському районі встановити не вдалося. У селах району встановлено більше 50 пам’ятних знаків у вигляді хреста в пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій.
26 листопада 2005 року біля районної бібліотекивстановлено пам’ятний знак у вигляді природної кам’яної брили-валуна сірого кольору (1,5 м х 1,5 м х 1,5 м) з меморіальним написом.
 
Пам’ятний знак „Союз”
 
Пам’ятний знак на честь будівельників газогону „Союз”, 1975-1978 рр. – перехрестя вулиць Пролетарської та Червоноармійської / північна частина міста
У 1978 р. з ініціативи будівельників газогону з Німецької Демократичної Республіки після остаточного завершення будівництва газогону „Союз” та обслуговуючих його об’єктів було встановлено пам’ятний знак. У спорудженні газомагістралей „Союз” брали участь представники країн, що входили до складу Ради Економічної Взаємодопомоги. Через землі Барського району пройшло три гілки газогону: „Союз”, „Прогрес”, „Уренгой-Помари-Ужгород”. На землях району протяжність газомагістралей складає біля 50 км, три компресорні станції працюють за 15 км від Бару.
Пам’ятний знак являє собою металевий обеліск висотою в 7,5 м (діаметр 1,4 м), розміщений на чотирьох бетонних плитах, вбудованих у майданчик розміром 20 м х 20 м. На кільці споруди укріплена меморіальна дошка з нержавіючої сталі з написом. З обох боків основної споруди встановлено 4 металеві конструкції, на яких зображено державний прапор України.
 
Вказівник-велетень
 
Вказівник-велетень біля Барського автомобільно-дорожнього технікуму НТУ, перехрестя вулиць Пролетарська і М. Туніка
Біля центрального входу до Барського автомобільно-дорожнього технікуму Національного транспортного університету встановлено вказівник, який офіційно занесений до Книги рекордів України (05.07.2011 р.). В описі рекорду зазначено, що загальна висота вказівника становить 5 метрів 70 сантиметрів, на дубовому восьмигранному стовпі розміщено 52 вказівники напрямків до міст світу, зверху вказівника встановлено шпиль з назвою міста Бар, стилізований у вигляді тризуба. Вказівники з написами зроблені з цільної деревини способом барельєфної різьби по дереву. Ініціатором вказівника став директор технікуму Й.Е. Кібітлевський, автор незвичайної роботи – відомий місцевий художник Володимир Заєць. Поряд з вказівниками до Москви, Стамбула, Києва, Талліна, Вінниці є місцеві напрямки на зразок – Капцанівка, П’яний вугол, Матня, магазин „Економ”. Автодорожньому технікуму вручено Диплом Книги рекордів України, проводиться робота з вивчення питання про можливість занесення досягнення барчан до Книги рекордів Гіннесса.
 
Барський районний історико-краєзнавчий музей
 
У 1981 році в приміщенні будівлі, де навчався М. Коцюбинський, було відкрито історико-краєзнавчий музей (засновники – І.Д. Барладин, Г.Р. Волкова, І.С. Гулеватий, М.П. Йолтуховський, М.І. Цикал). Далі музей працював на базі загальноосвітньої школи № 4, а з 1985 року робота музею історії м. Бар відновлена в приміщенні міського професійного будівельного ліцею за ініціативи керівника кабінету суспільних дисциплін Барського ПТУ-8 Бориса Васильовича Любуні. У 1988 році музей нагороджений дипломом та Почесною грамотою Комітету ветеранів Великої Вітчизняної війни. Постановою Колегії Міністерства культури 12 травня 1990 року установі присвоєно звання „Народний музей”. Музей налічував 9 тис. оригінальних експонатів, представлених у 21 експозиції. Багатство експонатного фонду сприяло організаціїї екскурсій до музею вихованців навчальних закладів та представників трудових колективів міста. 14 травня 2010 року рішенням сесії районної ради змінено назву з музею історії м. Бар на Барський районний історико-краєзнавчий музей та виділено для нього приміщення на другому поверсі адмінбудівлі КП „Барська дирекція кіновідеомережі” (районний кінотеатр ім. Т. Шевченка) загальною площею 165, 5 кв. м.
На сьогодні музей налічує 7772 унікальних експонати, які відтворюють важливі етапи історії краю, несуть пізнавальну і виховну функцію. Музей налічує значну кількість експонатів періоду Великої Вітчизняної війни. Наявна велика добірка картин заслуженої майстрині України Віри Семенівни Бичкової – барельєфи, натюрморти, пейзажі, різьба по дереву. Радують око і предмети домашнього вжитку: глиняний посуд, фрагмент ткацького верстату, старовинний одяг. Планується пошук нових експонатів та виготовлення додаткових експозицій.
 
Туризм. Сільський зелений туризм
Длязалучення туристів до активного відпочинку спеціалістами відділу культури і туризму розроблено проект нового туристичного маршруту: Бар –Киянівка – Митки – Кузьминці – Верхівка – Лядова – Ялтушківська селекційна станція – Ялтушків – Бар.
У районі набуває розвитку сільський зелений туризм. Активно діє Барський районний осередок спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні. На базі Гаївського будинку культури створенонавчальний інформаційний центр Барського районного осередку спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму та тренінговий центр з розвитку підприємництва на селі. Для розширення можливостей у сфері надання послуг створено обласний осередок, який очолює барчанка Оксана Бас.
Сьогодні у місті і районі туристи можуть обслуговуватися 6-ма господарями садиб, які нададуть їм цікаві різноманітні послуги гостинності.
           Спільно з Вінницьким обласним осередком спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні досліджено та визначено основні пріоритетні об’єкти нашого району щодо розвитку туризму. В місті Бар це – залишки кам’яної фортеці, заснованої Бонною Сфорц, Кармелітський монастир, костел Святої Анни, музей народного побуту при автошляховому технікумі, будинок колишнього реального училища, районний історичний музей. В селі Киянівка – цілюще джерело Бровар, селі Митки – палац адмірала Чихачова, селі Кузьминці – церква Святого Апостола Іоанна Богослова, селі Верхівка – палац та парк братів Михальських-Бібікових, від с.Лядова до с.Гармаки – велосипедний маршрут вздовж довготривалих вогневих споруд часів Великої Вітчизняної війни. Відповідна інформація та фотографії були подані до каталогу «Відпочинок у селі на Вінниччині».
Барський край має різноманітні природні ландшафти: ліси, озера, пагорби, каньйони, річечки, живі джерела. Сільські жителі і по сьогодні дотримуються старовинних обрядів та звичаїв під час свят. Маємо і майстрів народного промислу, які на замовлення виготовлять чудові і практичні речі.