Насильницьке введення в 1929 році на селі продподатків призвело не тільки до голодного існування більшості селян, але й спровокувало стрімкий спад продуктивності праці, у місті розпочався процес занепаду власних сільських господарств, що в результаті стало причиною зменшення зборів продподатку, на який так розраховувала радянська влада. В результаті із збільшенням податків на селянство на 1 листопада 1925 року в Барському районі податок сплатили лише 2,5 тис. селян. У середовищі селянства зростав і поширювався міцніючий дух протистояння, незгоди із політикою чинної влади, яку вона особливо насильницько проводила на селі. Дивною для селян Поділля виявилася ситуація, коли південні райони області (Барський у тому числі) в 1924-1926 роках охопила засуха й голод, а практичної допомоги від центру, якої всі так чекали, населення не отримало, що призвело до катастрофічного стану й правомірного протесту серед селянства.
В матеріалах сільських рад Могилівського округу за 1925 рік зазначено, що в Барському районі навіть бідне селянство висловлює своє незадоволення радянською владою, в основному через голод, бо влада своїми діями не допомагає, а заважає господарювати. В ці роки в місті Бар проти непомірно високих податків, які захлиснули ослаблене війною місто, розпочали протестувати й дрібні ремісники. На початок 1925 року в засекречених на той час офіційних документах про політичний та економічний стан округу вказувалося на повну відсутність хліба в селах району Терешки і Голубівка. Офіційною владою тих часів несплата податку пояснювалася спадом сільськогосподарського виробництва через низьку врожайність, малоземелля селянських господарств, відсутність інвентаря, тяглової сили, екстенсивні форми господарювання. Щоб хоч якось поповнити місцеві бюджети, вдавались до репресій і ручних методів керування економікою. Саме в голодному 1925 році в Барі держава відкриває магазини по продажу горілки. За два дні в Бару продали 90 відер. В такий спосіб витрушували останні копійки з кишень трудящих, а ще з’явилася конкуренція для самогоноваріння. Справедливе обурення сільського населення викликало також підняття державою цін восени 1925 року на промислові товари від 50 до 100 %. Восени 1925 року в звітах ДПУ відзначалося, що 50 % селян Барського району вже голодують, частина з них забезпечена хлібом лише на 2-3 місяці, в інших хліба немає зовсім. На зборах селян містечка Копайгорода йшла мова про те, що в більшості сімей зерна вистачить лише до січня 1926 року.
Аналіз документів свідчить про те, що голодні 20-ті роки на Поділлі виникали не тільки внаслідок опору селян владі чи стихійних лих. Їх спричинила політика НЕПУ, ставлення режиму до селянина-власника, який був об’єктивно ворогом влади і якого необхідно було ліквідувати. Як наслідок – розорення селянських господарств, падіння продуктивності праці, низька врожайність, хронічна несплата продподатку, голодні села. Врешті-решт така політка привела радянську владу до колективізації, яка, в свою чергу, викликала ще більш масштабну трагедію-голодомор 1932-33 рр.
Апогей голодомору припав на 1933 рік. Смерть від голоду спустошувала цілі села Барського району. У Копайгороді лише за півроку померло 273 чол., у селі Польовому – 200 чол. Про ті страшні голодні роки збереглися свідчення очевидців. Житель с. Каришків М.М. Франко згадує, що навесні 1933 року в селі померло 125 осіб дорослих і дітей, а в цей час на складах заготзерна станції Копайгород і Катюжани було немало зернових запасів. Пенсіонер, ветеран праці Підгороцький І.С., житель с. Комарівці, розповідав, як у 1932 р. в господарстві його батька, який не побажав вступити до колгоспу, було забрано коня, воза, плуга, все зерно та продукти харчування. В сусідньому селі Галузинці (до голоду нараховувалося 1000 жителів) щоденно помирало понад десяток людей. За 1933 р. померло в селі кілька сотень. Зі спогадів Шевчука О.Г. з с. Примощаниця відомо, що у селах Верхівка та Примощаниця порівняно невелика смертність, а це пояснюється тим, що тут в обхід влади зуміли все ж організувати громадське харчування. Ще один свідок тих подій Барладін І.Д. з міста Бар, учитель історії, директор місцевого краєзнавчого музею, свідчив, що в с. Маньківці померло 302 чоловіка.
Влада вигадувала будь-які засоби, щоб виконати план хлібозаготівель 1932-33 рр. та не допустити приховування чи розкрадання хліба селянами. Людей заганяли в погріб, надягали на голови дерев’яні цебра і били палицями. Без їжі і води тримали по 3 та більше діб. Та, незважаючи на тортури, забезпечити колгоспи насінням не вдалося. Радянська влада прийняла 7 серпня 1932 р. закон про охорону соціалістичної власності, або як його називали в народі «закон про 5 колосків». За жменю зерна, чи кілька колосків, винесених з колгоспного поля, вводилася найвища міра покарання (розстріл) із конфіскацією майна. Інструкція про боротьбу з куркульськими впливом у колгоспах пропонувала заносити на «чорну» дошку пошани колгоспи і села, які не виконували план хлібоздачі. В такі села припиняли довіз краму і продовольства, заборонялася торгівля, припинялося кредитування, починалися репресії. Більше того, окремі села оточували війська міліції чи НКВС, людей прирікали на вимирання. Така гірка доля спіткала село Козарівка Барського району.
Після закінчення громадянської війни 1917-1920 рр., періоду сталінських репресій, подій насильницької колективізації селянських господарств край охопив голод 1932-33 рр. Наслідком злочинного курсу Сталіна, Молотова та Кагановича був не тільки голод 30-х років, але й голод наступних повоєнних 1946-1947 рр. За свідченнями 62-х живих свідків та очевидців голодомору в Барському районі виявлено 2554 постраждалих; статистика померлих від голоду складає 910 осіб (матеріали зібрано та опрацьовано робочими дослідницькими групами, які працювали в селах району в наш час). Однак, за попередніми висновками, тільки в одному селі Маньківці від голоду 1932-33 рр. померло 302 особи. Відповідно цифри трагедії 1932-33 рр. по Барському районі насправді мають бути значно вищими. Так, у зведених даних про смертність населення по 16 районах Вінницької області ми знаходимо дані про те, що лише в колишньому Копайгородському районі (нині Барський) за 1932 рік померло 935 осіб, а за 1933 – 3723 особи. На жовтень 1934 робу було зафіксовано 880 осіб померлих. У матеріалах осередку КП(б) України в Барському районі за 1921-1941 рр. у документі «Про стан колективізації по Барському району станом на 15.01.1932 р.» вказується, що «Барський район колективізовано на 74,6 % (на 01.01.1931 р. було 37,3 %). У районі працює 12161 господарство, в яких налічується: коней – 5839, волів – 127, тракторів – 2, двигунів – 25, молотарок – 82, утворена машинно-тракторна станція, яка використовує в роботі 25 тракторів».
У зведеннях про чисельність населення в Барському районі на травень 1932-го наводяться наступні цифри про кількість наявного населення: 1932 рік – 84300, 1934 рік – 73338 особи (зменшення на 10962); по Копайгородському району: 1932 рік – 73800 осіб, 1934 рік – 58620 (зменшення на 15280 осіб).
На знак вшанування жертв голодоморів 1925-1926, 1932-1933, 1946-1947 рр. та політичних репресій ХХ ст. на центральній площі міста (Соборна, 12) 26 листопада 2005 року було встановлено пам’ятний знак із відповідним меморіальним написом. Станом на 1 січня 2008 року в 26 селах району на братських могилах в пам’ять про безвинно замордованих голодом земляків встановлено памятні знаки-хрести.
Однак, попри голод та злочинні перешкоди влади, в Барі продовжувала працювати утворена в 1929 році єврейська сільськогосподарська артіль «Єврейський хлібороб» із наділом землі в 200 га. |
