Неординарний захід відбувся у читальній залі районної бібліотеки. Йдеться про виставу-спогад «Жіночі голоси – жіночі долі», яка запропонувала глядачеві актуальну тему історій жінок-переселенок із зони АТО з їх згорьованими проблемами і становленням на новій території. Втілював цю ідею жіночий клуб Бони Сфорци спільно з депутатом обласної ради Сергієм Стадніком. У підготовці прем’єри театралізованих читань про нелегкі долі жінок зі Сходу України та Криму акторам-аматорам допомагала Вінницька обласна громадська організація „Подільський центр соціальних технологій” в рамках пілотного проекту „Внутрішньо переміщені особи в трьох містах України: плани, перспективи, можливості для примирення” за підтримки Українського Жіночого Фонду, Інституту Миру США і Глобального Фонду для жінок. Постановка читань формувалася і завдяки трьом Оксанам – Романюк, Яцюк і Пойді. Акторську майстерність перевтілення у образ продемонстрували Любов Паламарчук (роль героїні Оксани з Макіївки), Інна Ткачук (роль Світлани з Луганська), Галина Качуровська (Олени з Горлівки), Оксана Бас (Тетяни з Луганщини), Ірина Галкіна (Аріни з АР Крим).

Показано ситуації, у які потрапляли ніжні, тендітні жінки зі Сходу України, коли зіштовхнулися з проблемами, пов’язаними з вимушеним переселенням. Кожна з п’яти історій була поділена на дві частини: як виникало рішення покинути буремний Схід та облаштування життя в нових умовах у статусі внутрішньо переміщеної особи. Це реальні історії наших сусідок, подруг з Вінниці, Бару, Хмільника, Могилів-Подільського, Липівця, які спонукали до розуміння й переживання пропущених крізь серце почуттів. Як важливо спілкуватися і дізнаватися про проблеми Донбасу з вуст самих його жителів!

Ось, наприклад, історія медсестри районної лікарні Оксани Соколенко, яка з донькою і матір’ю у вересні 2014 року була вимушена покинути рідну домівку в Макіївці і переїхати на Вінниччину, бо її син пішов у добровольчий батальйон „Донбас". Три тижні жили у будинку в с. Гайове Барського району, Оксана пішла працювати фельдшером на декретне місце. Коли їй запропонували виступити на місцевому радіо, не відмовила, хоч і важко було звертатися до проблеми вимушеного переселення. Тепер живуть у Бару в окремій квартирі. Одного разу стала свідком розмови про те, що Схід сам винен у війні, слухала, потім вступила у розмову: „Так, Схід винен. Схід кричав: „Путін, спаси нас". Але якби вам щодобово через телебачення, через „козачків" переконували, що Схід працює на всю Україну, що вся Україна „жирує", а східняки таки живуть в бідноті. Коли донбасівці потрапляли на Захід до родичів, до санаторіїв і бачили гарні будинки, привітних людей, розумних дітей, то їх злість брала, що вони роблять під землею, отримують більшу зарплату, а не мають того благополуччя. Але ж ніхто не говорив про те, що люди західних областей їздять на заробітки до Європи і кожну копійчину скеровують до України для свого будинку і сім’ї, що люди недоїдають, щоб жити, а не шикувати, що менше лежать на дивані перед телевізором”.

Трапилось те, чого ніхто не чекав у ХХІ столітті. Туристи з російської Бєлгородщини закликали Путіна на допомогу, зривали українські прапори, кликали на українську землю росіян, Рускій мір, рускую вєсну. Були на сході і проукраїнські мітинги з людьми у вишиванках, протистояли тим, що з іншого боку – проплаченим, агресивним, з дубинками і залізними прутами, яких міліція чомусь не помічала. Чи думав хто, що батько стрілятиме у свого сина по інший бік барикад, і що через дії російських диверсійних груп, налякані смертоносною зброєю міста спорожніють. Людям було незрозуміло, хто правий, а хто ні. Коли розпочались бойові дії, снаряди руйнували будинки, косили тополі, мов траву, калічили і вбивали людей, не розбираючись, за кого ти – за Україну чи Росію. Поля і посадки, закидані людськими трупами, ширили сморід. Сновигали брудні, немиті, нахабні чеченці з автоматами, чинили мародерство. Люди не знали, що робити, залишались без даху над головою, спали у підвалах. Жили у напруженому стані, коли нишпорять по сумках і вимагають документи, примушують йти на фейкові референдуми. Це було моральне приниження українців, патріоти страждали найбільше. Переселенці переконалися, що в Україні дихається легше, ментальність тут інша, світла. На переселеній території багато чому навчилися новому і з часом статус ВПО стає все менш образливим. У Вінниці створені громадські організації на захист прав переселенців „Джерело надії”, „Спільна справа”. Вихідці з Луганщини й Донеччини мріють, щоб увесь Донбас став дійсно українським, а російська імперія розпалася.

Сподіваємось на продовження започаткованої ініціативи театральних показів, адже вони допомагають залучати ширше коло людей до вирішення проблем переселенців.