Раритетні видання районній бібліотеці подарував 92-річний барчанин Леонід Павлович Шклярук, у чиєму життєвому літописі є сторінки, позначені і кістлявою рукою голодомору, і пекельним полум’ям Великої Вітчизняної. Дорогими серцю ветерана є медалі «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта», орден Вітчизняної війни ІІ ст. і орден «За мужність», наручний годинник з викарбуваним дарчим написом від міністра оборони. З 1958 р. очолював Барське лісництво, 6 скликань був депутатом міської ради, займався громадською діяльністю. Сьогодні усім серцем уболіває за патріотичне виховання сучасної молоді, з болем переживає військові дії на сході України, які провокує Російська Федерація.
До річниці з дня народження Великого Кобзаря Леонід Павлович з власної бібліотеки дає нашим читачам можливість скористатися унікальними виданнями:
Шевченко, Т. Кобзар: поезії/ Тарас Шевченко; передм. акад. Олександра Корнійчука.– Київ: Держлітвидав України, 1947.– 398 с.: портр.;
Заря: памяти Шевченко (1814-1914): [еженедел. журнал; изд. Т-ва И. Д. Сытина, Москва].– 1914.– 23 февр. (№ 8, год ІІ).– 16 с.: цв. ил.
Особливу бібліографічну цінність має для нас приурочений столітньому „ювілею” Т. Шевченка номер журналу з кольоровими ілюстраціями „Заря”, що побачив світ ще 102 роки тому у Москві. На сторінках часопису ви знайдете малюнок художника О. П. Апсіта до поеми „Катерина” Шевченка, поезії Кобзаря „В крепости”, „Огни горят”, „Н. Я. Макарову” у перекладі поета А. І. Бєлоусова, статтю В. Єрмілова з ілюстраціями автопортретів і картини „Хата над могилою” Т. Г. Шевченка. Також є вірші-присвяти світлій пам’яті Кобзаря Любові Столиці, Ади Чумаченко, Георгія Вяткіна з фото плеяди його друзів, як і посмертної маски Кобзаря. Мистецький талант Шевченка відображають його картини і малюнки „Портрет Маєвської”, „Малоросійська хата”, „Капличка”, „Почаївська лавра”, „Піднесення в Чигирині в 1649 році гетьману Богдану Хмельницькому дарів від султана, польського короля і царя Олексія Михайловича”, „Вигляд лаври. Розп’яття”, „Пейзаж”. Цікавою є стаття М. Степаненка „Тарасова бáтьківщина” зі світлинами вигляду вулиці с. Кирилівки, де жив поет, та первісного вигляду могили Шевченка, малюнками „Т. Г. Шевченко в домовині”, „Батько Т. Г. Шевченка”, нотами на музику Б. Підгорецького до поезії „Минають дні”.
Окремо хотілося б зосередити увагу на статті І. Бєлоусова „Жива невеста Шевченко!” з портретом Ликери Полусмак. Ця жінка була кріпачкою дворянина, молодою переїхала до Петербурга, де стала покоївкою. До ролі дружини геніального поета вона не була готова, до Шевченкових почуттів ставилася досить легковажно, дозволяла собі позаочі попліткувати, насміхатися („Він і старий, і, здається, скупий, так неохота йти за його”). Приваблювало хіба те, що пан, відомий чоловік, мабуть, багатий, приятельки заздритимуть. Шевченко ж полюбив дівчину всім серцем і на застереження друзів не зважав. У його листі до брата Варфоломія знаходимо такі рядки: „Будуще подруже моє Ликерія – крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша від неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша, з-під Ніжина. Тутешні земляки і землячки наші, а надто панночки, як почули, що мені Біг таке добро послав, то ще трошки подурнішали. Голосять: „Не до пари, не до пари!” Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари...”.
Т. Шевченко найняв Ликері окрему кімнату, справив гарний посаг. Ось-ось мало бути одруження, та зненацька наречені порвали між собою стосунки. Про причину їхнього розриву достеменно не відомо. Про це Шевченко не розповідав нікому, і Ликера, на диво, мовчала. Кажуть, що довідавшись про наглу смерть Тараса Григоровича незабаром після їхнього розриву, дівчина топилася в Неві, її врятували, вона довго хворіла. Пізніше вийшла заміж за перукаря, але шлюб виявився невдалим: чоловік пиячив, бив. Коли сини і дочки виросли, залишила Петербург і оселилася в Каневі. Жила тихо, працювала багато, знімала кутки в чужих людей, а мрія про свою „хату і кімнату” не здійснилася. Старші канівчани згадували смачні пиріжки, якими частувала Ликера в березні у пам'ять про Т. Шевченка. Цілий рік відкладала копійки, щоб гідно пом'янути Тараса – панахиду замовляла дорогу, з півчими, хоругвами, хресним ходом. Сама йшла позаду тихо, у своїй довгій і чорній сукні, яку носила в свято і будні. Похованою хотіла бути біля могили Шевченка, для цього купила клаптик землі під горою, у ногах Тараса. Постарілій Ликері допомагали канівці, підтримували українські письменники. Останні роки життя доживала в богадільні. Над ліжком повісила портрет Шевченка, прикрасила рушником з червоними півнями, таким, який вишивала колись на весілля з Тарасом. Перед смертю просила покласти цей рушник у домовину. Її не стало 1917 р.
І на завершення хотілося б наголосити на багатогранному творчому обдаруванні Шевченка як співака, художника, скульптора, прозаїка, драматурга, публіциста, літературного критика. Але найвищий дар – поетичний – відтіснив на другий план кожен із цих талантів і водночас збагатився ними: його поезія навдивовижу мелодійна, пісенна, збагачена епічним струменем, уміло передає кольори й світлотіні, а реальність світу постає ніби намальована словом, і разом з тим наснажена публіцистичним запалом. Шевченків „Кобзар” залишається головною настільною книгою у житті кожного свідомого українця.
|