У січні народилися чимало знакових постатей української літератури – Василь Стус, Павло Тичина, Анатолій Гарматюк, Василь Симоненко, цього місяця відзначаємо патріотичні День захисту рідної мови (21), День соборності України (22), День пам’яті Героїв Крут (29).
Літературний ранок на тему „Життя, покладене на вівтар людяності” до 80-річчя з дня народження поета-шістдесятника Василя Симоненка проходив за участю старшокласників міської загальноосвітньої школи № 4 та вчителя української словесності Алли Радзіх.
Василь Симоненко прожив лише 28 років (1935–1963), залишивши по собі неповторно високу лірику. Він був веселою, доброзичливою людиною, романтиком, ліриком, закоханим у життя, істинним патріотом. Зі своїм ім’ям поет устиг побачити лише дві книжки: „Тиша і грім” (1962) та віршовану казку для дітей „Цар Плаксій та Лоскотон” (1963). По його смерті вийшло ще чотири збірки: „Земне тяжіння”, „Поезії”, „Подорож у країну навпаки” (для дітей), „Вино з троянд” (новели), а потім – 15 років мовчання: жодної збірки, жодного видання поезій аж до „Лебедів материнства” 1981 року. Василь Симоненко належить до поетів-шістдесятників (Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Борис Олійник), творчість яких віщувала відродження національної свідомості, впливала на громадську думку.
Документом часу були щоденникові записи Василя Симоненка, його „Окрайці думок”, що вже у квітні 1965 р. стали предметом не тільки полеміки, а й ідеологічних звинувачень. Можливо, це сталося тому, що „Окрайці думок” потрапили за кордон і там були опубліковані під назвою „Берег чекань”. Від них віяло здоровою мораллю і свіжістю думок: „Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини”, „Душа прагне потрясінь, а розум боїться їх”, „Щасливий той, хто хоче мало від життя,– він ніколи не розчарується в ньому”, „Формалізм починається там, де кінчається думка”.
Не тільки важка хвороба похитнула здоров’я поета, а й „моральне безсилля”, про яке свідчать щоденникові записи В. Симоненка від 1963 р.: «Друзі мої принишкли, про них не чути ні слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими. „Літературна Україна” каструє мою статтю, „Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. В квітні були зняті мої вірші у „Зміні”, зарізані у „Жовтні”, потім надійшли гарбузи з „Дніпра” і „Вітчизни”». У яких же гріхах можна було звинувачувати поета, що створив книгу дивовижно чистої лірики, яка гідна стати здобутком української класики? Хіба що в пронизливій любові до людини, до свого народу, до України, якій в усі часи належатиме творчість її вірного сина як неоціненний духовний скарб. Симоненко став символом національного пробудження, витязем молодої української поезії.
Працівники бібліотеки до 80-річчя з дня народження лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Василя Симоненка підготували інформаційно-бібліографічні видання «Лицар нескореного покоління» та «Україно! П’ю твої зіниці...». Окрім назв видань літературної спадщини до покажчика увійшли описи публікацій з бібліотечного фонду, які знайомлять з життєвим та творчим шляхом поета, зі спогадами його сучасників, посиланнями на буктрейлери за його творчістю та інтернет-ресурс.
Презентувалася книжкова виставка „Поет, народжений з любові”, переглядався документальний фільм-репортаж „Гра долі (Я на світі такий один)” з цікавими життєвими фактами, прослуховувалась пісня „Виростеш ти, сину...” на актуальні у всі часи слова Симоненка:
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Старшокласники та бібліотечні працівники напам’ять читали поезії „Народ мій є! Народ мій завжди буде!”, „Немає смерті”, „Мандрівник”, „Минуле не вернуть”, „Леся Українка” та ін.
|
